Lubasha, 54 - 16 марта 2009 10:48

Це був звичайний день.Такий же самий я к і інші,схожі один на одного як близнюки.Тільки відрізнялись іменами.Нарешті закінчилась зміна.За вікном падав тихий і густий сніг.Якщо стати і прислухатись то можна почути тихий шепіт,ніби сніжинки перешіптуються між собою.вона неспіша ішла на зупинку.Люди бігли,поспішали сховатись від холодного снігу.А вона любувалась,адже погода відповідала її настрою.Ось і зупинка,напівпорожня маршрутка…..Сіла на вільне місце,і стомлено схилилась на вікно.Через кілька хвилин відчула на собі чийсь погляд.Контролери,промайнула думка.Я ж за проїзд заплатила, хотіла сказати.Підвела погляд і ніби спіткнулась, в цих очах можна було потонути.Мужчина усміхнувся:
-Вільно?!
-Так звичайно.Відповіла Надія.І знову поринула в свої роздуми.Під тихий шум мотора задрімала.
Діма ледве встиг на маршрутку,вскочив майже в останню хвилину.Навіть не глянувши на номер маршрута,та і яка різниця.Тільки б швидше поїхати,а куди нема значення.Навіть одне місце вільне є,хоть тут повезло. Може спитати чи вільно,а може просто сісти…..Пробачте……….Тільки і зміг сказати.В грудях ніби щось обірвалось,на нього дивились мабудь най прекрасніші очі.Погляд був трохи стомленим і таким ніжим. Незнайомка усміхнулась і щось сказала, а я стояв і милувався її обличям.Я не міг слова сказати,мене ніби перемкнуло.Так треба присісти,а то вже стали поглядати пасажири…..
Авто різко затормозило,і як би не сильна чиясь рука, яка ніжно обнімала її ,то була б маленька шишка.
Боже, я заснула на плечі в незнайомого мужчини, як незручно.
- Вибачте будь ласка, що ваше плече послужило подушкою.
Мені було приємно, ви схожі на маленьке сонечко, і мене зачарували ваші веснушки. Ви так ніжно усміхнулись у вісні . Вони їхали і розмовляли як старі знайомі. Але ось знайома вулиця і пора прощатись.Надія вийшла а Діма поїхав дальше по колу.Адже він проїхав свою зупинку.Їхав і думав,життя прекрасное.І раптом йому защеміло в грудях.Як блискавка сяйнула думка,я ж навіть незнаю як її звати,де її шукати,номер телефону незнаю.
Ось так могла б скінчитись і неначавшись одна історія.А скільки таких чи подібних,саме так і закінчуються.Але…………
Пройшло кілька місяців.Прийшла весна. Діма не помічав цієї краси.Він ніяк неміг забути ту незнайомку, яка так ніжно йому усміхалась.Яка повернула його до життя.Адже кілька днів тому він розлучився з своєю дівчиною. Їхні стосунки вже давно дали тріщину.Але він все намагався хоть трошки склеїти.Тільки всі його старання були марними. Вероніка,як виявилась ,уже давно була з іншим. І з ким, з кращим другом. Вероніка призналась,що вони зустрічаються близько місяця.
Та зустріч з незнайомкою,повернула його до життя і зникла………….
Раптом Щось заставило його озирнутись……Їхні погляди зустрілись.Світ навколо них ніби зупинився. Діма обняв свою кохану і не випускав з обіймів ніби боявся що вона знов зникне.Ніби крізь сон, почув ніжний голос:-Небійся,я нікуди не зникну.
-Так кохана,я завжди буду з тобою поруч.І ніколи не випущу тебе з своїх обіймів. Я буду тебе любити ніжно і пристрасно.Кожного разу ніби в останє.Я так довго тебе шукав,і не переживу ще однієї розлуки.
Це була незабутня ніч , ніч кохання, чистого,пристрасного.Закохані стали одним цілим.Доповнюючи один одного.Для них не існувало більше нікого крім їх самих………….. (Lubasha)(моє)

• 
• 
•